Унів – одне із найстарших відпустових місць в Укра ні. Ще за княжих часів, близько 1400 р., тут мешкав пан Лагодовський, який страждав на невиліковну недугу.
Одного разу до нього уві сні прийшла Пресвята Богородиця і вказала йому шлях до цілющого джерела. Відпивши води, пан одужав. Як вдячність за своє одужання він звелів збудувати церкву і монастир. За деякий час після цього Унів став найбільшим відпустовим місцем в Галичині. Часом воно збирало до 12 тисяч прочан. Але доля немолосердно віднеслась до Унева. 1939 року, тут була розташована тюрма, пізніше установа для психічно-хворих жінок.
І лише 1991р. тут знову відбулась літургія. Так монаше життя повернулось до Унева, а з ним і прочани.

ІСТОРІЯ ЛАВРИ

Унівський монастир виник серед прекрасного прикарпатського ландшафту, що поєднує гористу місцевість, соковиті долини та родючі поля. Ще не знайдено писемних свідчень про точну дату заснування монастиря, однак в архівних документах поч. XIV ст. Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Відомо, що до середини XV ст. Унівським монастирем опікувалися князі роду Гедиміновичів. Згодом Унів перейшов до спадкового володіння княжого роду Лагодовських.
Спеціальною грамотою від 30 липня 1542 р. польський король узаконив статус Унівської архимандрії, маєтності та право вибару архимандрита залишилися виключно за ченцями. У тому ж часі помітно активізувалися грабіжницькі походи татарських орд на українські землі. Серед писемних джерел існують відомості про те, що у 1549 р. "манастир татарове спалили".
Після татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 р.). Давній переказ розповідає, як, зенедужавши на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю відродити знищену обитель. В XVI ст розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом - чотирьох наріжних веж та мурів. Зберігся надгробок Лагодовського - один із кращих зразків західноукраїнської скульптури епохи Ренесансу (оригінал зберігається в Олеському замку).
Окремо від будівель чоловічого монастиря на Чернечій горі була жіноча Преображенська обитель, храм якої згадується в 1557 р. Наприкінці XVIII ст. ця обитель виглядала досить скромно, тому 1763 р. вирішили її ліквідувати, церкву і дзвіницю розібрали.
З роками архимандритства Анастасія Радиловського (бл.1547-1570 рр.) пов’язують ґрунтовну відбудову монастиря і заснування в ньому монастирської школи. Відомо, що там навчалися навіть шляхетські діти, зокрема Йов Княгиницький, котрий згодом заснував славнозвісний Манявський скит.
У 1570 р. львівським владикою став Гедеон Балабан, якому польський король віддав Унівський монастир під патронат. На місце архимандрита 1597 р. він поставив свого племінника Ісаю Балабана, добрі стосунки якого з впливовими постатями Галичини та Варшави дещо стримували поляків від недоброзичливих акцій проти монастиря. Однак після смерті архимандрита в 1620 р. розпочалися їхні збройні напади на обитель. Весна 1648 року принесла надію на звільнення від польського панування. Однак з військами Хмельницького у Галичину прийшли татари. Восени 1648 р. вони знищили монастирські села, багато людей взяли до полону.
Спокійнішим стало життя в Унівському монастирі після 1655 р., коли архимандрію перебрав Львівський владика Арсеній Желібровський. Однак повна стабілізація пов’язана з родом Шептицьких. Валаам Шептицький перший з унівських діячів прийняв унію, спершу таємно, а 1 липня 1700 р. - відкрито у Львові як представник Унівського монастиря. Тоді постало питання про форму організації унівського чернецтва. На соборі монастирських настоятелів в Уневі 1711 р. було вирішено й надалі дотримуватися стародавніх монаших традицій. В їх обороні став і наступник Валаама, його племінник Атанасій Шептицький. Відбулася реставрація та перебудова церкви та монастиря, відновлено друкарню, у якій було видано понад 60 найменувань друкованої продукції. XVIII ст. – доба найбільшого розквіту монастиря.
Нелегкі часи настали після входження краю до Австрійської імперії. Було закрито багато монастирів, в тому числі й Унівську обитель(1790 р.), яку митрополит Михайло Левицький перебудував під свою резиденцію, тим самим врятувавши від цілковитого знищення. В 20-х роках XIX ст. ліквідували рови та вали, розібрали наріжні вежі при східних мурах. На місці південної стіни постав величавий палац. Звідси Михайло Левицький правив єпархією 40 років, і тут він похований 1858 р. Один з його наступників - Сильвестр Сембратович - багато спричинився до культурного відродження. Для вшанування пам’яті поблизу резиденції, на його улюбленому місці, було поставлено пам’ятний знак із вирізьбленим хрестом та написом “1836-1898”.
Відродити чернече життя в Уневі припало Кир Андреєві Шептицькому. Унівську обитель він передав ченцям Студійського Уставу і невдовзі надав статус Лаври. Кількість ченців швидко зростала, було створено самодостатнє господавство, діяв сиротинець, сформувалася величезна бібліотека, виходив друком щомісячник “Ясна путь”. У 30-х роках відкрито іконописну майстерню, найважливішими роботами якої стали розписи інтер’єру храму та зовнішніх стін монастиря. Розвиток монастиря припинився з приходом радянської влади та арештом в 1947 р. архимандрита Климентія. Лише більше, як через 40 років у давній обителі знову залунала молитва.

Таємниці Чернечої Гори
 

Чернеча гора в Уневі є тим неповторно спокійним місцем, де знаходиться цвинтар, на якому спочивають ченці. Зачаровує тиша і краса цього місця, надихаючи на молитву. Однак виявляється, що багато століть тому тут вирувало життя давнього городища. Місцеві мешканці зберегли в переказах і його назву — Володимирів град.
Цікаво, що городище відрізнялося за своїми ознаками від слов’янських поселень княжих часів – не мало дитинця, де розташовувалася княжа еліта, та посаду, у якому жили ремісники, хлібороби, і передграддя. Отже, це поселення дуже древнє і сягає часів соціально однорідного суспільства (приблизно IX ст.). Дехто стверджує, що тут проживало плем’я білих хорватів, їхні поселення були одне від одного десь за 50 км, здебільшого по горах і в тих місцях, де росли букові й дубові ліси. Це городище ніхто не досліджував, нічого про нього не написано. До сьогодні зберігся хіба що оборонний вал, який допомагає сучасній людині в уяві перенестися у сиву давнину і привідкрити для себе незвідані таємниці минулого.
Біля сучасного цвинтаря на Чернечій горі виявлено кам’яний фундамент храму, добре виділені його складові частини (апсида, притвор та ін.). В результаті досліджень зафіксовано три періоди його перебудови. У будівельній кладці долівки храму віднайдено цеглини більш раннього часу, які нагадують давньоруську плінфу. Подібну цеглу використовували за часів Галицько-Волинської держави й також для будівництва славнозвісної Десятинної церкви у Києві. Саме ця знахідка наводить на думку, що насправді церква набагато древніша, ніж прийнято було вважати досі й могла бути заснована в ХІІ-ХIII ст. Поруч із фундаментом знаходиться давній цвинтар. Кам’яні надгробки з написами свідчать про поховання тогочасної еліти. Є на цвинтарі й кам’яні хрести часів Хмельниччини.
За кілька метрів від залишків храму археологи виявили під час розкопок земляні житла, керамічні, металеві та скляні вироби, а також монети, які дали можливість датувати пам’ятку ХIV-ХVIIІ ст. Найдавніші житлові споруди мали характерні пристінні лави, окремо виділене вогнище, споруджене за допомогою невеликих каменів на глиняній основі. Найбільш ймовірно це були окремі келії-землянки чернців. Мабуть, ці оселі згоріли у часи турецько-татарських набігів. Хоч пізніше обитель було відновлено, але в землі дотепер збереглися залишки того згарища.
Археологічні матеріали XIII ст. також були виявлені біля західного підніжжя Чернечої гори біля водного потоку. Особливо цікавою виявилася знахідка неподалік гори у лісі – залишки гутної та залізоробної “промисловості”. Три великі печі, інструменти та залишки скла свідчать про високотехнологічне і унікальне на той час виробництво. Біля розваленої та досить великої плавильної печі-горна знайдено металеві взірці та зливки з характерним відбитком стінок конусоподібних горщиків. Вірогідно, що залізо виплавляли з болотної руди, яку добували поряд у прирічковій заболоченій долині річки Гнила Липа.
З кожним роком археологи відкривають нові й нові таємниці Чернечої гори та околиць.

Оборонні укріплення та в’їзна брама монастиря

В давні часи монастирі мали оборонне значення, в них під час набігів завойовників переховувалися жителі навколишніх сіл. Відомо, що Унівський монастир був добре укріплений і мав могутню в’їзну браму. Про її існування до недавнього часу можна було лише здогадуватися, оскільки жодні писемні джерела про це не згадують. І ось влітку 2002 р., цілком випадково, внаслідок земельних робіт, було виявлено залишки в’їздної брами та середньовічні оборонниі укріпленя. Брама знаходиться 50 м південніше від сучасних митрополичих палат. Розкопками відкрито лише східну частину цієї великої будівлі. Про те, що вона мала більшу протяжність, свідчать характерні для середньовіччя підбрамні опорні елементи. В середній частині будівлі була дорога, викладена з тесаних каменів. Зі східного боку до споруди прилягав насипний земляний вал, який у пізнішому часі був ліквідований.
Фундамент брами викладено з дикого, тесаного та різьбленого каменю, а також із цегли-пальчатки. Південно-східний кут будівлі вирізнявся архітектурним оздобленням, виконаним у стилі бароко. Одне з приміщень служило оборонною вежею. В ній виявлено гармату типу «фальконет», яка застосовувалась у ХVІ-ХVШ ст., близько 50-ти кам'яних ядер різного калібру, кам’яну кулю з металевим гаком для метання та отвором і гніздом для засипання пороху, арбалетну стрілу, металеві наконечники від списів тощо. Більшість цих знахідок тепер знаходиться в музеї Унівської Лаври. Серед знахідок варто відзначити срібні та мідні монети XV-XVII ст. – в тому числі й рідкісну на українських землях данську монету номіналом у 3 гульдени.
Завдяки жертовній праці археологів маємо можливість заглянути в глибину віків, торкнутися нашої давньої історії, відчути її подих.

Спогади про підпілля УГКЦ.

З 1946 по 1989 р. УГКЦ пережила тяжкі випробування, але вистояла та загартувалася у вірі. “Церквою мучеників“ назвав УГКЦ патріарх Йосиф Сліпий у своїй доповіді, присвяченій 35-ій річниці початку переслідування нашої Церкви.
В кінці 1940-их – на поч. 50-их рр. організаційну структуру Церкви повністю зруйновали арешти єпископату та багатьох священиків і вірних, насадження режиму православ’я та репресії проти непокірних. Однак люди зуміли зберегти в своїх серцях віру Христову і вірність своїй Церкв, всупереч усім труднощам і перешкодам. У часи катакомбної Церкви миряни продовжували плекати різні форми благочестя. Підпільні священики таємно відправляли богослужіння, хрестили, сповідали, наражаючи себе на небезпеку. Так щоденною молитвою, посвятою та жертвою наша Церква здобувала свободу віри. Спогадами про ці нелегкі часи діляться з нами ті, хто перейшов через них.


Єрм. Василь Вороновський:
В 1942-1945 роках я вчився в духовній семінарії у Львові. Коли семінарію розпустили, я прийшов на Підзамче їхати додому, а там уже були більшовики. Довелося повернутися до семінарії і переховуватися у підвалах собору св. Юра. Одного разу, коли я переносив з семінарії харчі до собору, зустрів ректора Йосифа Сліпого. Він привітно усміхнувся і дав мені гроші на дорогу додому. Коли Патріарх уже був у Римі після заслання, я просив передати йому, що той семінарист, якому він давав гроші, став підпільним священиком.
Хоч я після війни й закінчив університет, та все ж не полишив думку стати священиком. Владика Миколай Чарнецький, ігумен Никанор Дейнега, отець Михайло Лемішко таємно готували мене до священства. Зі захопленням згадую зустрічі з тепер уже проголошеним блаженним Миколаєм Чарнецьким. Це була насправді свята людина. Якось він розповідав, як прийшли до нього переконувати, що Бога немає. А він запитав, що би вони зробили, коли б хтось не хотів прийняти їх дарунка. Ті кажуть, що забрали б дарунок і пішли. "То забирайте ваші слова і йдіть", – спокійно відповів владика. А одного разу владику відвідав якийсь чоловік під приводом написання історії Львова і, як подяку, залишив торт. Владиці прийшла думка дати торт на експертизу - і виявилося, що він був отруєний. Господь, якщо людина свята, завжди дає таке натхнення, пересторогу, щоб захистити своїх вірних слуг від небезпеки. Тішуся, що я знав ще живими багатьох наших блаженних.
15 серпня 1959 р. Станіславівський єпископ Іван Слезюк висвятив мене на священика. З того часу я постійно їздив по селах, найчастіше до Добрян та Хлопчиць, але був і у Закарпатті, Києві, навіть у Кривому Розі.
По ночах сповідав, хрестив, правив Служби Божі, інколи по дві на день, а на свята – по три-чотири. Мені довелося навіть маму начальника КДБ сповідати і кількох прокурорів, шлюби їм давати.
Одного разу владика Величковський послав мене до села Недівни Турківського р-ну посвятити церкву. То були 70-і роки, церкву знищили, а люди в лісі спорудили церкву і вночі перевезли її до села на колишній фундамент. Так що коли влада спохватилася, уже накривали куполи.
Агенти КГБ постійно слідкували за мною. Перший раз мене схопили на свято Трьох святих 12 лютого 1970 р. на хуторі біля Крехова. В тюрмі заставляли тяжко працювали, а вночі викликали на допити, дуже важко було те все пережити. Однак вдалося уникнути засудження. Іншого разу знову 12 лютого схопили мене на вул. Головацького і забрали усі літургійні речі. Третій раз у с. Хлопчиці вдосвіта відправив Службу Божу, чекав ще охрестити дитину, але тут бачу - міліціонери їдуть до хати. Літургійні речі в сумці я сховав під дзеркало, а сам – через вікно. Однак хата вже була оточена, мене повезли до Самбора на допит. А міліціонер, який робив обшук в хаті, побачив, де заховано сумку, але залишив: напевно, побожний був. Випустили мене о першій ночі, виходжу - чуже місто, а люди мене чекають, щоб супроводити додому. Часто, коли за мною слідкували, вдавалося скритися в брамах, де були інші виходи. А одного разу як сталася облава дому, де ми молилися, господиня вдала, що зомліла коло дверей, а я тим часом зміг втекти через вікно. Був і кумедний випадок: в с. Суслові перебрали мене на жебрака і так вдень невпізнаним провели через ціле село.
Мені здається, що дух релігійний у підпіллі був сильніший, аніж тепер. Люди щиро молилися, просили про свободу віри, часто сповідалися, а на Літургії усі приступали до Святого Причастя. Дякуймо Богові, що маємо тепер свободу віри і примножуймо Божу благодать.

Єрм. Йосиф Мілян:
Йшов 1979-80 рік. Одна близько знайома нашій родині особа, дізнавшись, що я збираюся стати греко-католицьким священиком, поставила мені досить серйозне запитання. "Так, старші підпільні свяшеники, які складали присягу, мусять вистояти до кінця, але чи є сенс тобі молодому ставати на такий шлях, Люди вже втомилися від переслідувань віри і хочуть просто спокійно визнавати Бога, молитися у церквах. Для кого Ти будеш священиком" Я спробував звернути увагу на силу Божу, яка перетворює системи, руйнує кордони, міняє все на світі, однак це не стало для неї переконливим аргументом. Я запитав, чи вона вірить в Бога. "Ну, вірю", – прозвучала відповідь. І мене дуже вразило це слівце "ну". Тоді виникло запитання - чи вірить вона, що наша Церква правдива, заснована Богом, і що Господь піклується нею Тоді я напевно сам не міг уявити, що через 10 років так кардинально зміниться ситуація. Мені видавалося, що як буду в таких роках, як наш о. Василь Вороновський, може Церква і вийде з підпілля. Однак, коли почалися демократичні зміни в Німеччині, Чехії, то з’явилася надія на відродження у наc.
Напевно 10-15 років тому я розповідав би про підпілля в зовсім іншому контексті. Сьогодні ж, із перспективи часу, дивлюся на той період як на час дуже благодатний. Здавалось, ангел Божий своїм крилом захороняв ті посіви Господні у своїй Церкві. Мені здається, що тоді ми немовби вкладали свою молитву в руки Божі. З іншого боку, це був і дуже геройський час. Були особливі пережиття, трепет, страх. Адже, навіть готуючись до молитви, слід було закрити вікна шторами, говорити пошепки, потурбуватися, щоб не навідався хтось випадковий. Всі ці моменти породжували пережиття і разом з тим віру, що Ти є священиком Христової церкви, яка колись також була переслідувана. Ти є послідовник Христа переслідуваного і розп’ятого. Це підносило дух.
Нас, молодих монахів-студитів, тодішній ігумен Юліан Вороновський дуже перестерігав, щоб ми не попали на очі КДБ, старався заховати від світу. Однак ми з молодечим запалом прагнули працювати на Божій ниві. Я, отець Севастіян, отець Петро їздили селами Яворівщини, Золочівщини, Перемишлянщини, старалися організувати працю з дітьми, проводили табори. Багато було різних випадків, трагічних і смішних за ці роки, але головним залишається дух тих часів. Наприклад, одного разу ми мали першу зустріч із владикою Володимиром Стернюком. Це мало відбутися в домі поважних старших людей, колишніх адвокатів. І ось, зібравшись на ту зустріч, ігумен наказав залишити будь-які речі, записки, а взяти лише паспорт. В нас з о. Севастіяном виникло запитання, для чого паспорт. Нам пояснили, що у випадку засідки, коли будемо мати посвідчення особи, нас можуть не забрати до відділу і зможемо приготуватися до наступних допитів. Тоді я дуже чітко усвідомив, на який небезпечний шлях ступив. Але була велика впевненість, що він є правдивим, що живемо і працюємо на своїй землі, для свого народу і для своєї Церкви.